Спогади
Україна — країна сплячих ангелів
Стояла звична для наших країв осіння погода. Вітри часто змінювали свій напрямок, хоча на гігієні нас би точно змусили складати розу вітрів, а тоді із впевненістю можна було б стверджувати перевагу східних вітрів. І не те, щоб вони були якимись особливими, та все ж однозначно (чи неоднозначно, але у більшості випадків) були не по носі українським ангелам. Почалось все осіннього вечора. Всі усміхались, дивувались що було народу не більше 5 сотень. Якби тоді знати майбутні події, то цей стан можна було б порівняти із відчуттям, коли зранку дзеленчить будильник, ти вирішуєш подрімати ще 5 хвилиночок і просто перевертаєшся на інший бік. Ангели почули дзвінок, але вирішили ще трохи поспати.
Людей з днями більшало. Від понеділка активно розпочали демонстрації студенти. Виходили в усіх містах на центральні площі, “працювали за стандартною схемою”, так ніби спеціально підтверджували теорії, які тільки починали зароджуватися, про фінансування всіх акцій протесту. Ніхто навіть не припускав такий рівень самоідентифікації українців. А може просто рівняли по собі. А відповідь проста. Янголята, які тепер ходили вулицями і вирізнялись на тлі натовпу синьо-жовтою символікою і “зірочками на небі”. Вони просто нарешті підросли. Молоді люди народжені у перші роки незалежності почали прокидатись. А у нас свобода в серці. Ми не раби. Ми не знаємо як було при союзі. Ми бачимо те що є зараз і розуміємо, що з тим треба щось робити. Та ми ще не знаємо що саме і як, але точно бачимо необхідність змін. Ми будемо помилятися, наб'ємо не один синець дорогою, але, сподіваюсь, нову країну не соромно буде передати дітям. Із такими світлими ідеями і бажанням обрати собі вітер по носі народ збирався на місцевих майданах, на київському щотижня проходили багатотисячні, а то й мільйонні віче, але той, хто обіцяв почути кожного не чув мільйонів. Із задоволеною мармизою і при повній ізоляції сказав “ні”. Ну от хата в чоловіка до сходу задом обернена, і добре йому, тепло, зручно і головне вигідно. Пригріли.
З кожним днем ставало холодніше. Щоб не змерзнути, люди танцювали, співали, і все було подібним до чергового фесту. Зміни вітру не відбулося, протести тривали, змінилась лише ціль. Проходячи по місту в очі кидались наклейки “янукович підарешт”. Студенти призупиняють навчання. Тепер найцінніші уроки можна було отримати на майдані.
Будильник задзвонив вкотре. Ще 5 хвилин.
Наші дзвони сьогодні задзвонили,
Чує вся земля,
Наші дзвони сьогодні розбудили
Волі немовля
Відсутність будь-якої реакції вже не дратувала, “народні маси” поступово заспокоювались і ще раптом день два і на майдані вже стояла б красуня-ялинка і тішила око різнокольоровими кульками і чудесами іллюмінації. Важко зрозуміти ціль наступних дій, проте, мабуть, комусь це було на руку.
30 листопада відбувся перший розгін майдану. Жахлива картина. Від перегляду відеокадрів, які 1 грудня транслювали без упину хололо в грудях. Постраждали янголята. Полетіли до Михайлівського собору. Цей розгін став найкращим будильником. То так ніби тобі на голову вилили води, щоб прокинувся врешті. І Київ прокинувся. Дзвони не змовкали кілька годин страшної нічної пітьми, але крізь цей морок містом рухались прості кияни, які врешті прокинулись. Потім була провокація і мільйон людей у серці України. І Знову розгін. Ефект пружини проявлявся у класичному вигляді. Чим більшою силою стискали пружину нації тим сильніше вона відстрілювала. Потім був ще раз наступ, і ще. Але це швидше приваблювало, ніж відлякувало. Моторошні кадри нічного протистояння, коли вже не розбереш хто де і лише хрест світиться над головами. Священики, чия доля — релігія, не втримались. Споконвіку на цих землях люди боролися за віру. Дивно, але чомусь головними завжди були питання віри і мови. Вояки сміливо йшли в бій за правду. Моральні, духовні цінності у цієї нації завжди на першому плані. Ми були рабами, бидлом, кріпаками, але дух залишається незламним. Ця постійна віра у краще майбутнє.
Бути чи не бути
То находила хвиля натхнення і здавалося, що от-от і все зміниться, то повний розпач і передчуття поразки. Було зрозуміло, що лише чисельність нової української нації здатна все змінити.
І ось вже солідні бізнесмени у звичайному одязі стояли пліч-о-пліч із бідними студентами. Тут всі були рівні. Проявилась нова прекрасна,направду демократична модель держави. Не вистачало хіба гетьмана. Давно минули часи сміливих Сірків, Відважного Довбуша і славетного Богуна. А народ – сила потужна,подібна до норовливого коня. Приручиш його — служитиме вірою і правдою,як ні — начувайся, рознесе все добро вщент. Вже мало самі сідло і вуздечку до рук не подавали, а братися за це бажаючих нема. Але ж не маленькі, 22 роки є точно, от і розпочали діяти направду радикально, щоб було не тільки чути, а й видно, і так за кілька кілометрів, за старим козацьким звичаєм. Розвели багаття — провокатори. Захищаєтесь? Провокатори. А, набридло танцювати і співати на холодному майдані? Провокатори. От політики ж тримаються. Правда ночують вони вдома та й харчуються не на польовій кухні,але хіба це важливо, коли душею вони завжди поряд?!
Чергове віче. Народ вимагає захисника, батька-отамана, який був би мудрим керівником і сказав що робити, адже сила до цього часу вже потужна зібралась. Але ж ні. Їх і надалі троє. Вони продовжують заспокоювати і розповідати “плани війни” так, щоб всі почули. Дивна тактика. І терпець вривається. І зовсім трішки. Дві години денного сну.
Україна в огні
Маленькі іскорки в очах патріотів розпалили вогонь у серцях Українців. Полум'я правда дивне. Синьо-жовте. Всюди, де можна було якимось чином зафіксувати цих два кольори — це робилося. Буря фарб. Автомобілі в ряд із прапорцями, люди із стрічками. Синій і жовтий в тренді. Краса неймовірна, якби не причини цього. Зворушила до сліз бабуся із прапором у руках. Маленька, ледве од землі видко, стяг вдвічі вищий від неї, але хтозна звідки брались сили стояти по кілька годин на майдані. Революція — справа молоді, але тут вже ніхто не залишався байдужим. Мейнстрім — любов до Батьківщини. Мастхев — синьо-жовта стрічка. Приємно бачити українські таланти, які натхненно підтримують людей. Вони просто так день і ніч намагаються допомогти чим можуть. Скоро всі ці події назвуть лакмусовим папірцем. Одразу стало помітно хто чого вартує. Допоки одні ніжаться на теплому сонечку, або забирають нагороди в сусідній державі, інші попри страх за своє життя через погрози, поряд із народом, скеровують дії, допомагають 24 на 7.
Горіла шина,палала
Віче мало б розпочатись о 12.00, але затрималось як завжди. А вже о 15.00 почались заворушення.
Спочатку сміливців називали провокаторами. Їх намагались заспокоїти. Але коли закипає, то не зарадиш вже нічим. Починаються справжні бої. Опиратись вже немає сенсу. Лунають історичні слова “Куля в лоб, так куля в лоб!” Тепер цього хлопаку по-іншому вже не називають. Київ палає, правда тепер полум'я традиційно гаряче і обпікаюче. Справжнє Вогнехреща. Українці безстрашно із “голими руками” йдуть проти “вояків”. Дивуєшся із тактичних вмінь наших козаків. В хід іде все — бруківка, бочки, пісок, так звані “коктейлі Молотова”. Від побаченого на екрані монітора серце завмирає, а по всьому тілу табунами бігають мурашки. Сенсом життя на найближчий час стає центр Києва. Здається в цей час більше нічого не існує, а те, що існує не має ані найменшого значення. Кілька днів бездіяльності державних мужів і маємо перші жертви. Країна в скорботі. Пам'ятаємо, любимо, цінуємо. Ці сум і вдячність не можна передати ніяк.
Гей, плине кача по Тисині
Місяць спокою і затишшя. Тепер повсюди кадри живого ланцюга в Києві. Тимчасовий мир. Напруга відчувається у повітрі. Здається, от-от хтось зірве чеку і все вибухне.
Звичайний ранок вівторка. Хтось поспішає на роботу, хтось на навчання. Сонечко вперто продирається крізь хмари і сліпить очі. Необхідні справи зроблено і в першу чергу перевірка оновлення інформації. Страшна картинка. Українці позичили впертості у сонечка. Знову розпочались бої. Бабусі(!) передають одна одній шматки бруківки, молоді дівчата розливають “коктейлі”. Через дим день перетворюється на ніч, горять шини, непотріб, все що здатне горіти. Сумна ситуація. Навіть не сумна, а страхітлива швидше. За якихось два дні маємо Небесну Сотню. Янголята повернулись до Дому. Берегтимуть нас тепер з висоти, а ми їх завжди матимемо у серцях.
P.S. І хочеться вірити, що все недарма. Хочеться вірити, що ти сам змінився(лась) і всі довкола теж. Хочеться, щоб за порухом чарівної палички все стало добре, у всіх значеннях цього слова. Але от в чому біда. Живемо ми не в казці. І що поробиш, потрібно докладати зусиль, щоб чогось домогтись. А те чи вийде щось добре чи погане від докладених зусиль і залежить. Тобто все залежить від нас. Змогли змінити долю країни, попри буркутіння песимістів, що нічого не вийде. Потрібно повірити в себе і в свої сили і братися до роботи. Відповідальність на нас висока.