Підгірці
Цей день пам'ятається як день тисячі сонечок. Комашок таких маленьких, впевнена всі ви знаєте їх із дитинства. Ми прямували вздовж узбіччя, не розуміючи куди й для чого йдемо. Гаразд, ми знали, що з кожним кроком наближаємось до зупинки, проте не знали в якому напрямку варто йти. Тому обравши шлях, як то кажуть “методом наукового втику” пошкандибали вздовж оживленої автомагістралі. В обличчя нам, наче змовившись палило сонце і летіли сотні і тисячі маленьких комах. Увесь час доводилось струшувати і відганяти їх.
А розпочалось все після поради милої тітоньки, яка, мабуть, хотіла таки допомогти. Хочеться вірити у те, що люди довкола у своїй більшості, таки бажають тобі добра.
Але повернемось справді до самого початку.
Надворі стояла тепла осінь. Можливо, це було загальновідоме бабине літо, а, може, просто на диво гарна жовтнева погода. П'ятниця обіцяла бути спокійним завершенням тижня і передвіщала звичайні вихідні. Я поспішала на пари, тарабанячи у пакеті дивну коробку. Особливість цієї штуковини полягала в тому, що вона була цілковито, ззовні і зсередини, обклеєна листям. Ззовні — золотавим кленовим, а зсередини — яскраво рожевим, при чому на кожному листочку містилося привітання з найщирішими побажаннями добра і злагоди. Після подарунку “під венеціанське дзеркало”, цей, як бачите, не вирізнявся оригінальністю. Перед входом до лікарні на мене вже нервово чекала Надя, оскільки я справді затрималась, і тепер ми разом спізнювались на заняття. На щастя, викладачка вийшла на мить, тому ми швиденько влетіли в аудиторію і розпочали з привітань. Саме на цю прекрасну п'ятницю припадав день народження нашого особистого Сусяніна. Власне Оксанки, але за 5 років спільного навчання як тільки ми її не називали, звісно, люблячи, а вона зовсім не ображається. Чесне слово.
Хочете вірте, а ні то можете запитати в Оксанки, але наш подарунок їй сподобався. Окрім вище описаних особливостей коробки, всередині вмістились дві книги, на які сама іменинниця накинула око кілька днів тому. Після занять, щоб відзначити цей пам'ятний день (а й правда, не щодня ж тобі вручають коробку, дбайливо обклеєну кленовим листям і букет з квітів, скручених із повітряних кульок), ми втрьох почалапали в улюблену “Мапу” на найсмачнішу каву. Наді, як зазвичай, потрібно було бігти додому швидше. Тому ми залишились вдвох і чекали на Устю. Погомонівши трохи, не зогляділись, як сонечко почало втікати на захід. Розбрелись по Львову, проте божевільна ідея вже міцно засіла у голові.
Надумалось нам із Сянею помандрувати. Із спонтанних ідей у наших головах часто виходить щось хороше. Цього разу “під роздачу” потрапили замки Львівщини. Виїжджати вирішили наступного ж дня і прямувати спершу до Підгорецького замку.
Для цього необхідно було здерти себе з ліжка зранечку, спакувати рюкзак і потопати на зупинку. Тоді запхатися у потрібну маршрутку і встигнути на рейс, на який Сяня вже взяла квитки. Після близько двох годин дороги ми опинились на зупинці, справа і зліва простягалась пожвавлена траса, а попереду і позаду — безкрайні поля. Спочатку я добряче здивувалась, але просто чемно запитала куди ж нам іти, оскільки зовсім не орієнтуюсь ніде. Мене можна залишити будь-де із картою чи навіть навігатором у руках, а я все одно заблукаю.
Попереду простягалось поле, цілковито засаджене кукурудзою, так ніби сам Хрущов тільки що кричав саме тут про “кузькіну мать”. Справа діловито бурчав трактор, а на горі виднівся неймовірної краси замок, покритий ранковим серпанком. Це було магічне видовище. Здавалося, що достатньо зробити кілька кроків вперед, піднятись на пару метрів догори і все — ти на місці. Як виявилось, дорога до місця призначення трохи звивистіша і довша. Звісно, нас це не зупинило і вже після півгодини ходьби ми таки опинились біля замку.
Якщо ви читаєте ці рядки, і досі бачили Підгорецький замок лише на картинках, то мерщій вимикайте всю електричну техніку, газ і воду і пакуйте речі. Повірте, це варто побачити на власні очі. Поряд із такою красою, в уяві відразу постають пани та панянки у розкішних сукнях і святкових костюмах. Але насправді перед нами з'явились дивні моделі. Погодьтеся, дивно бачити з самого ранку в суботу напівоголених дівчат поблизу пам'ятки архітектури. Специфічне ставлення до прекрасного, але кожному своє. Тому ми досхочу надивившись попростували до парадного входу замку. Так хотілося б увійти всередину, потрапити у минуле, розглянути красу інтер'єрів, але раптом пригадуєш, що ти в Україні, де ніколи немає коштів на реставрацію, повільно сумно зітхаєш, і заспокоюєш себе тим, що природа у нас таки найкраща.
Оскільки повертатись тим же шляхом, яким прийшли, видалось нецікавим, ми вирішили запитати дорогу у місцевих торговців сувенірами. Тут нам і трапилась на шляху мила тітонька, через яку ми і опинились на трасі.
Я не знаю, чи йшли ми тоді у правильному напрямку. Можливо, дорога до зупинки у протилежний бік була б значно коротшою. Так і в житті, ніколи не знаєш, що обрати, потім сотні разів уявляєш “а що, якби...”, та все ж перебуваючи у теперішньому часі, робиш те, що у твоїх силах.
До автобусної зупинки ми таки дійшли і зручно вмостились просто на пішохідній частині в очікуванні на автобус, який би доправив нас щасливих і втомлених додому.
