"Хочеться, щоб так писали підручники з історії"
Чи можна сучасний період існування української літератури вважати своєрідним відродженням? Гадаю, так. Беручи до уваги різноманіття творів доступних читачеві і безумовний талант багатьох письменників сумніватись, у тому що ми є свідками чогось геніального, немає сенсу. А чимала кількість людей із книгами на зупинках, у громадському транспорті і в чергах вселяє сподівання на краще майбутнє для української культури. Попит завжди породжує пропозицію, а в результаті виникає і конкуренція.
Зараз кожен може підібрати щось до душі. Моя душа не змогла пропустити новий роман Василя Шкляра "Маруся". Перегорнута перша сторінка, розпочалась подорож у часі. Спочатку знайомимось із старенькою бабусею, колись милою та світлою, із красивим намистом на шиї. Роки поневірянь у тюрмах змінять її до невпізнаваності. Кажуть, що очі — душа людини, а після радянського терору, здається, душі в старенької вже не залишилось, як і намиста.
Із такого дріб'язкового опису відчувається все нахабство і безцеремонність керманичів. Ідея із ретроспективою і поступовим зануренням у минуле гармонійно доповнює твір і дає змогу відчути безупинний плин часу. Покоління змінює покоління, кануть у лету таємниці, і нібито все змінюється, але десь в тому ж кабінеті сидить той же Іван Іванович.
Уже вдруге Василь Шкляр занурює читача у атмосферу національно-визвольної боротьби. Україна 20-х років ХХ століття нагадує Гетьманщину, розіп'ята між чужинцями та ще й серед своїх чимало запроданців. "Хай ця влада була недолуга, але ми мали державу", — промовляє Дмитро.
Воїни, як і мужні козаки. колись всіма силами намагаються здобути самостійність для батьківщини. Влада за тих буремних часів змінювалась по кілька разів на добу. Мирне населення то раділо, і з криками “Слава!” зустрічало повстанців, то шукало сховку від нищівних набігів більшевицько-денікінської орди. Дорогою на Київ перед нашими очима постає не одне зруйноване вщент село, де можна зустріти хіба що одиноку божевільну бабусю, як символ, що хтось живий ще залишився, а значить відродитися з попелу ще є шанс.
І от ще один епізод тогочасного життя. Перед нами постає звичайна сім'я, українська не лише за національністю, а й по самовизначенню. Все найдорожче, без роздумів, для перемоги. Кожен, хто може тримати зброю долучається до лав повстанців. Безупинні перипетії — і на чолі загону опиняється Маруся. На тендітні дівочі плечі юної красуні впав важкий тягар.Її боялися, називали відьмою, вважали козачкою із уміннями характерника та за життя складали про отаманшу легенди. Бій до останнього патрону, хитрощі, поразки, перемоги, боротьба із небезпечним захворюванням — реалії життя українських повстанців. Але пережити це все дає силу любов.
За складних часів, як не дивно, люди не припиняють одружуватися, а значить вірять у краще майбутнє. “Мужність там, де любов”, — промовляє один із персонажів. Маруся хоч з якою силою не опирається почуттям, але вони беруть гору. Серцю не накажеш, а його вказівок не ослухаєшся. Саме любов береже Мирона і дає сили жити далі Марусі. Кохання перемагає смерть. Залишається сподіватись, що десь закохані таки зустрілись і там їм добре.
Незважаючи на те, що роман дуже подібний на тужливу українську літературу, але все ж автор залишає надію на кращу долю персонажів твору, бо обриває розповідь на моменті закінчення цих історичних хронік. Такий прийом вселяє надію на краще.
"Будемо держати Україну", — промовляють герої роману. Художній твір, але сприймається як історична хроніка.Хочеться, щоб підручники з історії були написані так.
Хочеться, щоб героїчні моменти минулого передавались із уст в уста і назавжди поселились у наших серцях. Не маючи ані кордонів, ані гарантій люди гинули тоді за щось химерне і непевне, що зараз ми маємо змогу із гордістю називати Україною.І допоки ми пам'ятатимемо — до тих пір герої житимуть, нехай хоч у наших серцях. http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2014/12/141208_book_2014_reader_review_shklyar5