Про психологічні проблеми
Гадаєте, що “старший брат” (читати страшний) вже в минулому? Тепер ми самодостатня країна і цим пишаємося? Справді? Коли таке трапилось?
Позбутися комплексу меншовартості насправді не так легко. Вочевидь, якби йшлося про окрему особистість, то достатньо було б провести кілька сеансів психотерапії і все залишилося б позаду. Але коли справа стосується цілого народу, перепрошую, цілої нації, справи кепські.
Що трапилось з Україною за останні 25 років незалежності? Гаразд, не останні, а взагалі. Що трапилось із країною за час незалежності? Змінили кілька президентів, яких обирали самі. Самостійно спромоглись обрати парламент (за який чомусь щоразу соромно і хочеться прогнати усіх вже через тиждень роботи). Позбулись ядерної зброї в обмін на хитку обіцянку безпеки. Самоорганізувались і здійснили кілька революцій. Власне кажучи недоздійснили. Запалу на початок вистачає, а от завершити... нехай це хтось за нас зробить. Чому ми не можемо довести все до ладу?
Гаряча новина. Нещодавно у Полтаві проголосували за встановлення пам'ятника Іванові Мазепі. Справді? Не віриться власним очам, коли читаєш. Але проглянувши всю статтю і натрапивши на щось на зразок “мінімально достатньою кількістю голосів”, спокійно видихаєш і розумієш “Я вдома”. Скільки часу ми ще будемо оглядатись на думку інших? Вважаємо, що гетьман достойний пам'ятника — зводимо і не озираємось, що про нього думають інші. Чому пам'ятник Богдану Хмельницькому вже давно височіє у Києві, а Мазепі ми тільки думаємо чи встановлювати? Все елементарно просто. Богдан Хмельницький укріпив стосунки між Україною й імперською Росією, підписавши так звані “березневі статті”. Що доброго це принесло нам? Не подумайте, я не маю нічого проти Хмельницького, він є видатним полководцем, який здійснив не один похід, очолював військо під час найзапекліших битв, під його проводом відбувалась національно-визвольна війна. Але є одне але. Пригадаймо ще один цікавий історичний факт. У 1954 році Росія, називаючись тоді СРСР, “подарувала” Україні Крим в знак дружби і нагадування про події далекого 1654 року. Якось очевидно, кому про цей факт приємно пам'ятати, а хто навіть договорів у руках не тримав. Отак і потерпаємо з року в рік, озираючись на чужу милість. Мазепа, як і Пилип Орлик чи Іван Сірко, та інші видатні українці заслуговує на шанування. Але, знову але. У Росії пана Івана люб'язно піддали анафемі у РПЦ МП. Яка українцям в біса різниця? Іван Мазепа не намагався завоювати світ, не прагнув захопити навіть сусіднього народу, він всього лише дбав про власну країну! Але “умом Рассєю нє понять”:
У сильного всегда бессильный виноват:
Тому в Истории мы тьму примеров слышим,
Но мы Истории не пишем.
І в цей час піднесення, після революції Гідності, “за” встановлення пам'ятника голосує мінімально необхідна кількість депутатів. Що не так? Вони не змінились? Хочуть і надалі догодити усім? Або просто не ходять на роботу? Жоден із цих варіантів не дивує, але кожен обурює. Це не справа міжнародного значення. Ви ж не збираєте на раду все село, коли вирішуєте у себе на подвір'ї зробити нову клумбу? Звісно, ні. Подвір'я ваше, що хочете — те і робите, а головне при цьому нікому не заважаєте. І не будуть же сусіди тикати на ваші квіти, проходячи повз, перешіптуючись “от комуняка, червоних тюльпанів насадив”? Смішно, чи не так?
Не здивуюсь, якщо візьметесь з обуренням заперечувати і доводити, що проблема “у верхах”, кадрів не поміняли от і маємо. Мила наївність. Проблеми усюди. Вони обсіли з усіх боків і ледве дають продихнути. Погляньмо на стан культури. Упустимо поодиноких “митців”, для яких політики не існує і вони зовсім аполітично виступають на території “сусіда” прохваляючи руку, яка їх годує. В Україні заборонили до показу російські серіали. По-перше, вони не несуть в собі будь-якої естетичної цінності. По-друге, дивує реакція людей, які сприйняли цю новину з неабияким обуренням, мовляв, а що ми будемо дивитись? Повірте, що вам подивитись це не аж така грандіозна проблема. Взагалі можна і почитати. По-третє, ще більше дивує реакція українських медіа. Всі як один кинулись “клєпати” мильні опери. Розвиток кінематографу (якщо можна це так назвати)? Чудово. Але чому російською? Герої серіалів знову розмовляють російською. Я не відношу себе до затятих патріотів, які пропагують ідею єдиної мови, а всіх, хто розмовляє російською — до стіни і розстріляти. Я розумію, що серед російськомовного населення чимало відданих душею і тілом Україні людей. Але, до дідька все, це наше телебачення і воно має бути україномовним! Не на 50% чи 75%, а повністю. Так, у це потрібно вкладати кошти, бо немає в тому світі нічого безкоштовного. Це засіб першої необхідності. Чому? Пояснення доволі прозаїчне. Пригадую своє дитинство. Трапилось це під кінець дев'яностих на початок нульових. Ще не було ні мобільних, ні комп'ютерів. Залишались телевізор і радіо. В моєму домі останнє популярністю не користувалось, тому зі світом доводилось знайомитись через дивакувату скриньку. Популярності в ті часи набирали численні серіали. Транслювались вони, звісно, з російським перекладом. І знаєте що? Живучи в однакових умовах і пізнаючи світ, маючи однакові можливості для цього, ми під час гри спілкувались російською. Всі діти переходили на російську, граючись у дочки-матері або вигадуючи якісь інші ігри. І це траплялось на північному заході України! На той час нам видавалось це “прикольним” і ми зрештою просто наслідували те, що бачили. Про що ще тут можна говорити? Про яку самосвідомість може йти мова?
Вважаєте, зараз все змінилося? Ні. Нічого не змінилося. Шукати потрібно в інших місцях, але суть залишилась. В епоху соціальних мереж не варто забувати про інтернет, як спосіб формування світогляду. Достобіса російськомовних, більшість з яких російські, спільнот, в яких дуже багато українців. Бути підписаним на один із розкручених пабліків — це модно. Ти в пабліку, бо твої друзі теж там і всі ви разом круті. Ви вступаєте в дискусії, доводячи власні переконання і пишаєтесь собою, а насправді дієте привабливо для онлайн-тролів. Цікава ситуація, егеж? Нібито всім добре, всі задоволені, ви самоствердились і відчули себе суперменом, який відстоює себе і свою країну, тролі отримали кошти за ваші відповіді на їхні коментарі. Що маємо по суті? Все ще вважаєте, що робите щось корисне? Або ось вам інша ситуація. Люб'язно переходите на кострубату російську, щоб не видаватися...яким?.. при спілкуванні з росіянами, коментуючи щось. Чи по сто разів перепрошуєте, що дописали у цю спільноту українською? Особисто бачила такі пости. Тоді як неотесане хамло може сміливо заявити “мая твая нє понімаєт, гаварітє па-рускі”. А ми все звикли догоджати комусь.
Що робити? Так існує не одна українська спільнота! Я не маю зараз на увазі націоналістичних чи радикально спрямованих пабліків, хоча і такі мають право на існування і необхідні Україні в інтернет-просторі. Є спільноти, які збирають українців за інтересами, де можна знайти однодумців, познайомитись із цікавими людьми і просто поспілкуватись. І уявіть собі, не треба використовувати контрл+шифт, сотню разів вибачатись за свою російську чи за пост українською. Цікавий факт, жодного разу не бачила, щоб хтось вибачався за свою кепську українську. Можливо, тому що ніхто на неї не переходить? Досі вважаєте, що підтримка українського у такий спосіб не варта вашого часу?
Ось вам ще докази. Знаєте, скільки українців стали відомими за кордоном? Достобіса. Серед них голлівудські зірки, співаки, композитори, письменники, медіамагнати і держслужбовці інших держав, та що тут розповідати, увесь так званий “російський бомонд” родом із України. Чому вони не стали відомими у себе на Батьківщині? Бо ми не цінуємо свого. Критикуємо? Ще й як! А похвалити? А створити можливості для самореалізації? Ні, з цим не до нас. Ми сидимо у своєму болоті, розповідаємо в коментах різного роду і рангу тролям, які ми класні і як у нас все чудово. Ще можемо покритикувати, що все робиться не так. А як треба? А це вже не до нас. От не так і все тут. Ніхто не має права критикувати будь що, якщо сам не може зробити це краще! Щось не подобається? Змінюйте! Не сидіть склавши руки! “Ой, це лайно, напишу так в коменті і піду собі геть.” Кому це допомогло? Правильно, нікому.
Ми хочемо, щоб все звалилось нам на голову, але тільки так, щоб нічого не робити. Звісно, маємо чудову самоорганізацію в критичних ситуаціях, готові допомагати один одному. А поза межами катастроф? Робити рутинну роботу нікому не до вподоби, але необхідно всім. Коли натрапляєш на новину, про те, що Україна не буде представлена на Франкфуртському книжковому ярмарку, події світового масштабу, якось сумно робиться. Держава не дбає про свій імідж. Не все можна зробити руками волонтерів. Дивишся на цих людей, в руках яких було все необхідне, щоб подати заявку і нічого не розумієш у тому житті. Коли ваша дитина навчається чогось нового, чи розповідаєте ви про це усім знайомим? Вам приємно і хочеться похвалитись. Ви не хочете розповісти про досягнення України у галузі видавництва? Це так ніби ходите і кричите на всю горлянку, що ваша дитина дебіл і не те, що читати, а й говорити не навчилася! Хочемо, щоб про нас говорили? А що ми для цього робимо?
Ми ж не могли подати цю заявку, скажете ви, і будете праві. Це нам не під силу, тут без державного представництва не обійтись. Що ми можемо? Не бути байдужими! Цікавитись тим, що відбувається в країні, переглядаючи не лише новини із підписами “Аваков пожбурив склянку в Саакашвілі” чи “Труси Маломужа”. Масмедіа роздувають із цього цілу серію репортажів і підбірки статей. Для чого??? Говорімо про культуру! Самі ж знаємо, що є достойні. От тільки халепа, грошей у них нема, щоб проплатити матеріали. І люди таким не зацікавляться. А що, коли змінити звички? Почати масштабно говорити про свої досягнення, не оглядаючись ні на кого. Інший народ зміг обрати найвеличнішим представником своєї нації тирана, винного у смертях не одного мільйона людей. Хіба що українці для них не люди. А ми все носимось із своїми героями, як з писаною торбою, і боїмося. Чого боїмося правда не зрозуміло.
Хочеться бачити кожного українця впевненим у своїй унікальності й геніальності. Не будьте байдужими. Цікавтесь новинами своєї країни, хоча б навіть тим, що Ольга Фреймут зараз вагітна, але не новими фотосесіями Волочкової! Активно користуєтесь соцмережеми — переходьте на українські спільноти. Вчіться формувати власну думку і грамотно її висловлювати. Дурниці? Від комплексу меншовартості ще ніхто не помирав, то і ми якось собі проживемо? Помиляєтесь. Хіба що вам комфортно жити у країні третього світу і не соромно буде, коли ваші діти не хотітимуть зізнаватися, звідки вони родом.
